Якщо ти дитина, що народилася в СРСР, взимку в тебе два види дозвілля: ковзання з заледенілих схилів і черговий перегляд
«Д’Артаньяна і трьох мушкетерів» з вусатим Михайлом Боярським в головній ролі. Зима може бути безсніжною, але зимові канікули без Араміса і Ко неможливі. Найстрашніші моменти цього мюзиклу відбуваються
в Бетюнському монастирі. Там гинуть Констанція і міледі, і ти старанно замружуєш очі від страху, підглядаючи крізь пальці — все одно ж цікаво!
Саме так, з екрану і часом крізь пальці, більшість вперше і побачила героя нашої розповіді.
Свіржський замок,знаходиться в с.Свірж Перемишлянського району Львівської області(40 км від Львова)
Мальовничий, дуже романтичний замок на півдні Львівщини, по дорозі з Перемишлян на Бібрку. Ті 10 кілометрів поганенької траси від Перемишлян варто проїхати, поскрипуючи зубами та знаючи, що попереду чекає щось, що потім довго буде згадуватися та знову кликати до себе (е-е-е, я не про привидів! Хоча що то за замок, де їх немає?). Ну і плюс навколо будуть мальовничі скелі з соснами наверху - їх називають "скелями Івана Франка" - начебто публіцист і письменник дуже любив свого часу тут блукати та милуватися краєвидами. Місцевість тут надзвичайно приємна, такі собі Карпати в мініатюрі.
Свого часу поселення мало статус міста, тепер це – просто велике село, яке стоїть на берегах одноіменної річки.
Колись Свірж був містечком, та, здається, й сам давно забув про ті часи. Зараз про колишній міський статус пам’ятає хіба бувший магістрат у центрі - а ще в 1939 р. тут жило понад 3 тисячі чоловік. Сучасний Свірж — село (трохи менше за 800 жителів) на берегах однойменної річки, що розливається широкими ставами. Навіть без ренесансного замку тут приємно. М’які зелені пагорби Гологорів, величезне плесо ставка, в якому відображаються вагітні дощем хмари, спокій лісів і ланів. Вздовж дороги до Свіржа з Перемишлян (це близько 10 км) видніються круті, дивного вигляду скелі, де начебто любив блукати Іван Франко.
Перша письмова згадка про Свірж датується 1427 р., коли його відвідав польський король Владислав ІІ. Щоправда, тоді він був названий Свєржем — помилився літописець, з ким не буває? З 1442 року місциною володів рід Романовських. Здається, місто тоді було немале — 22 вересня 1449 року локальна влада за наказом пана розмежувала місто Свірж від села — вгадайте, з якою назвою? Теж Свірж.
Про Романовських нічого не скажемо (бо нічого не відомо), а от господарі Свіржа з 1453 року і аж до початку XVII століття цікавитимуть нас більше. Бо був це рід Свірзьких гербу «Шалава». Ну навіщо відразу так зловтішно сміятися? Бідні польські магнати не винні, магнатів багато, а гербів менше, тут вже вибирати не приходиться. Тим більш, першим власником гербу був напівміфічний лицар Галка, приятель князя Рюрика. Польська міфологія саме з Галкою пов’язує виникнення терміну Галичина. Серед представників роду був Габріель Свірзький (ІІ половина XVI ст.), перший перекладач Вергілія на польську мову. А ще Свірзькі звели в Свіржі замок.
І правильно зробили! Себе від татарських набігів оборонили — і туристам на згадку залишили найгарнішу «приманку», романтичний замок.
Більшість джерел датує першу згадку про укріплення 1530 роком. Якщо ж вірити охоронній табличці на в‘їздній брамі, фортеця кокетливо «омолодила» себе, бо її зведено ще 1482 року.
Фортеця примостилася на пагорбі над ставком. Шлюзи, що перегородили річку, утворивши ставки, були викопані ще в XVI ст. Рибалки, що окупували його береги, здається, не звертають увагу на стару твердиню, а пасажири проїжджаючих повз замок машин звертають собі шиї, намагаючись роздивитися цю красу. З трьох боків вода захищає споруду, а з четвертого за оборону відповідають міцні стіни і самотня оборонна башта, ледь не найстаріша частина комплексу. Спостережливе око кіномана її впізнає: це ж бастіон Сен-Жермен, де Атос, Портос і Араміс з д’Артаньяном снідали під ворожими кулями в кінцевій сцені кінофільму ("А сколько у нас ружей?" - "Четыре!"). А на галявині біля башти Людовик ХІІІ за пишно накритим столом вислуховував шепотіння кардинала про діамантові підвіски. Така от кіношно-гастрономічна деталь, яка настирно згадувалась в 2007 році: тоді в Україні фільмували вже четвертий (і, здається, самий невдалий) фільм нескінченної, здається, епопеї Георгія Юнгвальд-Хількевича, в якому режисер повертає мушкетерів на землю з того світу. Все літо-2007 туристи дивувалися декораціям, які готувалися до зйомок, а саме фільмування батальних сцен біля фортеці мало місце в серпні того ж року.
Не дивно, що сам замок «зіграв» у найперших «Трьох мушкетерах» мирну роль Бетюнського абатства: образ фортеці надзвичайно «пацифістський», не войовничий, м’який. З траси споруда виглядає не стільки суворим форпостом, скільки затишним білим палацом під яскравим червоним дахом. Та повернімося до історії Свірзького замку.
В середині XVII ст. фортеця була поновлена і укріплена: тоді Свірж перейшов у власність графа Олександра Цетнера. Можливо, реконструкцією займався архітектор Павел Гродзіцький, відомий зведенням у Львові королівського арсеналу. Герби графа Przerowa та його дружини Анни з Замойських Jelita дотепер прикрашають в’їздну браму замку. З боку двору на брамі вибита дата «1530».
Цетнери дбали не лише про фортецю, а й про містечко: перепланували його, влаштувавши в центрі ринкову площу.
Незважаючи на чудове оборонне розташування — замок був оточений непрохідними болотами, ставками, в підніжжі мурів ровами і звідним мостом, — форпост часто ставав здобиччю нападників. Під час визвольної війни в 1648-1654 рр. твердиню не раз здобували козацькі загони, в 1648 р. спалили татари, а в 1672 р. захопили турецькі яничари. Але в 1675 р. вона вистояв турецьку облогу і захистила в своїх мурах залогу, яка втекла з сусіднього Поморянського замку.
Останнім з Цетнерів володів Свіржем Ігнацій Цетнер (помер в 1821 р.), ботанік, на честь котрого названо ним же й заснований львівський парк Цетнерівка на Личаківському передмісті (зараз ботанічний сад Львівського університету).
Протягом наступних кількох десятиліть власники маєтку змінювалися що кілька років: Сєраковські, Катерина Старчевська, Тадеуш Віктор, Марія Іласєвич, Клавдія з Чайковських Тустановській гербу Gryf... Чи не в часи її володіння на стіні замку з’явився фотогенічний грифон?
На початку ХХ століття багато зробили для фортеці графи Лямезан-Салянс, які володіли ним в 1907-1930 рр. Іронія долі: роботи з оновлення замку були завершені військовим атташе в Парижі, генералом Робертом Лямезан-Салянс (1869-1930) якраз напередодні Першої світової війни. 2 вересня 1914 р. садиба, підпалена російськими військами, згоріла разом з цінностями, родинними портретами і бібліотекою. Залишилися лише стіни. Де вже було врятуватися клумбам з трояндами перед фасадом замку. Після війни граф Роберт вперто займався реставрацією, залучивши в якості робітників трьох російських військовополонених, які за збереженими малюнками та фотографіями відтворювали знищені портали, розетки та рослинні орнаменти на стелях. Лише дахи башт граф зробив іншими, вищими, більш бароковими.
Продовжив відбудову зять генерала, граф Тадеуш Комаровський (1895-1966). Реставрація продовжувалась аж поки вересень 1939 року не зруйнував графські плани. Під час Другої світової війни замок було пограбовано і частково зруйновано.
Кажуть, хтось з останніх власників маєтку полюбляв французьку кухню і страви з равликів. Дотепер під замковими стінами можна натрапити на чималі за розмірами хатинки на їх спинках — місцевим жителям іноземні кулінарні фанаберії не до смаку, тим більш, ставок багатий рибою.
В радянські часи замок використовувався як школа трактористів, пізніше тут планувалося влаштувати будинок творчості Союзу архітекторів, саме тому стан Свірзької фортеці цілком непоганий — в порівнянні з переважною більшістю українських замків-руїн. Щоправда, під час нескінченної та кволої реставрації (1973-1993) було дещо змінено внутрішнє планування споруди: замість просторих покоїв з’явилися кімнатки-кліті, де до цього часу мешкають привиди старих матраців і столів. Лише ренесансні білокам’яні портали та обрамлення вікон нагадують: ця споруда — старовинна!
Навколо твердині навіть зберігся парк, і лише зруйнована сторожова вежа (так-так, бастіон Сен-Жермен, польські джерела називають її каплицею - і це чи не найстаріша частина комплексу) аж благає про консервацію і відновлення.
Поруч з комплексом піднімається ренесансний костел. Так завжди: якщо в поселенні є старовинний храм і замок, медом туристам буде намазано саме поблизу фортифікацій. Свірж не виняток: старовинний костел, «перекваліфікований» останнім часом у греко-католицьку церкву, стоїть сиротою біля замкової брами. Дарма ви так, панове туристи, це теж шмат історії. І чималий: римо-католицька парафія була заснована в Свіржу ще в 1494 році братами Мартином і Андрієм Свірзькими. Яким був первісний храм, відданий отцям-домініканам, науці не відомо. А шкода.
Існуюча споруда була заснована в 1546 році Андрієм Свірзьким № 2 (пронумеруємо повного тезку вищезгаданого брата, інакше в двох Андріях як в трьох соснах заплутаємося) на місці дерев’яного попередника. Тільки від готичного XVI століття зараз мало що залишилося після масштабних перебудов початку XVII ст. та 1770-х. Так що сучасний недоречний бляшаний купол над ренесансним фасадом, вифарбованим у колір молодого горошку, — не перше видозмінення костелу. Проте, можливо, найгірше.
Хоча замок був під боком, в XVII столітті на Галичині треба було вміти постояти й за себе самого. Тому вже в найдавнішому збереженому інвентарі костельного майна, датованому 1689 р., серед срібних келихів, мідних дзвонів і численних вотив числилася і «гаківниця з запасом пороху». Чи брав ксьондз уроки артилерійської науки, на жаль, не повідомляється. Гаківниця все ще була на костельному обліку і в 1741-му: хто їх, тих турків, знає, мало що може трапитися. Річ в господарці не зайва.
З 1566 року при костелі Успіння Богородиці працювала парафіяльна школа — перший навчальний заклад в Свіржі. У XVIII ст. діяло братство. З 1787 р. існував навіть свірзький деканат (це не студентська страшилка, а орган керування кількома сусідніми парафіями. До свірзького входило цілих 10). І Ходорів з Роздолом, і Підкамінь з Бібркою належали саме до свірзького деканату.
Як не дивно, значно більше збереглося документів про стан костелу в XVII-XVIII століттях, аніж в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Хіба от згадати, що в 1934 р. з храму викрали старовинний келих та кілька обрусів — і місцевий слуга закону оцінив збитки в 4 000 злотих. А далі була війна. У вересні 1942 р. німецькі окупанти зняли з храму обидва дзвони — на переплавку. 19 липня 1944 року, під час боїв за звільнення Львівщини, танковим снарядом влучило у сигнатурку храму, башточка і дах згоріли. Подейкували також про те, що в раптовому зникненні пароха костелу, отця Станіслава Квятковського, винні вояки УПА. Важкий був час. Як це часто було на західноукраїнських землях, в жовтні 1945 році вікарій храму, Здіслав Семенець, та кілька місцевих римо-католиків покинули Свірж назавжди, взявши з собою образ богоматері з головного вівтаря, ще кілька ікон та найцінніше костельне начиння. Колишні свіржаки оселилися в Гєралтові біля м. Болеславець, де у місцевому костелі дотепер зберігається майно Успенського костелу. Те, що залишилося в свірзькій сплюндрованій святині, заради забавки спалили в 1950-х роках майбутні трактористи, які навчались у замку.
В радянські часи храм використовувався як склад, і лише в 1995 р. влада передала споруду місцевій греко-католицькій громаді. Нечисленні римо-католики Свіржа простилися з мрією повернути костел собі, програвши в міні-війні за святиню.
За ремонт костелу взялися негайно — і під час відновлювальних робіт було знайдено надгробну кам’яну плиту Габріела Свірзького. Це добре. А от що погано: позолоченими малюваннями зафарбовані фрагменти старих фресок.
Крім Успенського костелу, в Свіржі є Покровська церква (1901). Їй теж трохи дісталося в радянський час: там протягом 25 років містився музей атеїзму. Віруючим храм повернули в 1988 р.
Слово «замок» в багатьох викликає асоціацію: скарб! І правда, невдовзі після Другої світової в оборонному рові було випадково знайдено замасковані двері до пивниці. За таємничими дверима зберігалися… ні, не золоті злитки та дублони, а хатні пожитки — посуд та меблі, речі останнього власника замку графа Комаровського. Всі «скарби» розібрали по своїм оселям жителі села.
Наступна асоціативна пара: «Замок – підземелля». І підземелля є! Щоправда, не надто велике, якісь дві кімнатки. Більшу частину колись значніших пивниць довелося замурувати під час численних реконструкцій замку: виникла загроза обвалу залів фортеці. Хоча народну пам’ять замуруваннями не обмежити — і траплялося почути «бувальщину», наче з Свіржа вів підземний хід до оборонної вежі в П’ятничанах та не менш оборонного костелу в с. Соколівка (обидва населених пункти — в Жидачівському районі). Це, так на око, кілометрів з 20 буде.
Є і легенди, без яких розповідь про замки здається занадто пісною. Отже, давним-давно працювала у Свірзькому замку місцева дівчина. В ті часи ворог неодноразово підходив під фортечні стіни, мріючи захопити Свірж. Невідомо, яким чином дівчина змогла закрутити роман з ворожим солдатом, але що сталося — те сталося. Та сталося не тільки це: військо коханого взяло Свірж в осаду. Мрії про любощі засліпили дівчину — і вона відкрила своєму бусурманському соколу фортечну браму. Та не кохання чекало на нещасну: захопивши замок, загарбник скинув зрадницю у глибокий колодязь. Логіка зрозуміла: хто зрадив один раз, зрадить вдруге. От і лякають тепер місцеві жителі туристів розповідями про тінь нещасної зрадниці, яка блукає фортецею, не знаходячи спокою — і, навчена гірким досвідом, закриває всі двері на своєму шляху. Туристи вірять і навіть демонструють фотографії залу поблизу криниці, на яких крім каміння помітні незрозумілі білі плями. Комусь — доказ існування потойбічного світу, а комусь – конденсат на об’єктиві.
За іншою версією, потопельниця була не зрадницею, а нещасною нареченою, яка так поспішала на власне весілля, що загнані коні скинули дівчину у воду. Є й третій варіант: і не дівчина була зрадницею, а юнак, і не в колодязь його кинули, а в землю по пояс закопали — і так й лишили помирати. Тепер от блукає, стогне, спати заважає.
Та легенди про привидів — невинні казочки в порівнянні з цілком сучасними плітками і чутками. Їх в зв’язку з нещодавньою передачею Свіржа в концесію ходило чимало. Чомусь шепотіли, що замок пригледів собі Микола Азаров. Ще — що навколо фортеці збудують казино. Ні, стверджували інші, тут відкриють готельний комплекс. Начебто на першому поверсі вже розмітили приміщення під ресторан. В 2006 р. була проведена повна інвентаризація замку, що породило сплеск підозр: невже продали? А як же мораторій Президента? Битва за Свірж йде з того часу: громадськість на чолі з директором Львівської галереї мистецтв Борисом Григоровичем Возницьким виступали рішуче проти передання замку в концесію на 49 років, а формальні власники споруди, управління охорони культурної спадщини ЛОДА та Перемишлянська районна влада, наполягало на передачі замку в приватну власність. На жаль, мріям Спілки архітекторів про влаштування в замку Європейського конференційно-творчого центру не судилося збутися. В грудні 2007 р. Кабмін завершив свою каденцію дозволом передачі в концесію замків в Свіржі і Старому Селі, а також палацу в Тартаковi (всі споруди — Львівщина). Так як старосільський і тартаківський об’єкти є фактично руїнами, не треба бути Нострадамусом, щоб зрозуміти: рішення приймалося саме «під Свірж». Навіть губернатор Львіщини Петро Олійник всіляко лобіював варіант з концесією. Ім’я нового власника тримають в секреті, невідомі й майбутні плани щодо фортеці. В концесію його планують передати ще в 2010 р. Хто знає, можливо, прості туристи тепер не побачать перлину Галичини, Свірзький замок, протягом наступних п’яти десятиліть?
